Контрольная: Инвестиционные операции Кб

Лише за 2001 рік чисті активи вітчизняної банківської системи збільшили­ся на

28% (майже 50 млрд. гривень). Довгострокове кредитування зросло на 73%,

поліпшилася якість кредитного портфеля.

Інвестиційні кредити банків в економіку за той-таки 2001 рік зросли на 45,4%

і досягли майже 27 млрд. гривень. При цьому процентна ставка за кредит

знизилася на 8 пунктів, а за останні чотири роки вона зменшилася більш ніж

удвічі.

Щоправда, потужність української банківської системи досі ще недостатня. У

більшості банків статутний фонд не перевищує 10 млн. євро, у половини він

менший за 5 млн. євро. Лише окремі банки мають значний власний капітал, але

йому далеко до європейських масштабів.

Відносна фінансова слабкість українських банків компенсується наявністю

банківських установ з іноземним капіталом. Вони є тим "вікном", крізь яке

ук­раїнські підприємства мають прямий вихід на світовий кредитний ринок.

Що­правда, останнім часом в Україні почали висловлювати занепокоєння у

зв'язку з нібито небезпечною експансією іноземного капіталу в нашу банківську

систе­му. Справді, у фінансових системах розвинених країн майже немає

іноземних банків. Наприклад, у США, Німеччині, Швейцарії, Японії їх кількість

не пере­вищує 5—8%. Проте в Україні частка іноземного банківського капіталу

ще не надто велика.

Особливу активність на фінансовому ринку України виявляє російський ка­пітал.

Наприклад, Київський інвестиційний банк викуплений російською компанією

"Альфа-груп" і перейменований у "Альфа-Банк". Власником Укрсиббанку є

російський концерн "Сибірський алюміній". Нещодавно Наці­ональний банк

України зареєстрував новий банк — ЗАТ "Банк НРБ Україна", що його відкрив у

Києві російський Національно-резервний банк. Мета цього банку — обслуговувати

російсько-українські зовнішньоекономічні операції. Окрім надання обом

сторонам широкого спектра послуг, банк планує представ­ляти в Україні

інтереси російського "Газпрому", з яким він тісно пов'язаний. Чи працюватиме

такий банк на Україну, питання дискусійне.

Таким чином, услід за великим російським промисловим капіталом, що ак­тивно

бере участь у приватизації української промисловості, в нашу країну ру­шили і

російські банки. Є ймовірність, що банк, який створюється з метою на­дання

фінансових послуг резидентам, згодом почне лобіювати не національні інтереси,

проштовхувати на внутрішній ринок іноземні компанії, сприяти при­ватизації

ними українських підприємств провідних галузей.

Але це не означає, що треба перешкоджати діяльності іноземного капіталу в

нашій банківській сфері. Власні фінансові ресурси України ще надто слабкі,

щоб підштовхнути вихід українських підприємств, які мають можливість

ефектив­но використати кредитні ресурси, на світові кредитні ринки.

Головним недоліком діяльності українських банків із погляду інвесторів є

високі кредитні ставки, що фактично перекреслюють можливості інвестування з

банківських джерел.

Міжнародним центром перспективних досліджень у 2000 році, коли відно­вилися

надії на економічне зростання, було проведене опитування підприємців щодо

проблем кредитування. Результати опитування засвідчили, що понад тре­тина

респондентів і тоді вважали високі процентні ставки за кредит чинником, який

перешкоджає нарощуванню обсягів виробництва. Особливо це стосується

довгострокових кредитів, готовність узяти які з огляду на умови повернення

по­зики висловили лише 10% опитаних. Оновлення виробництва за рахунок

бан­ківських кредитних джерел більшість підприємців не вважала за можливе.

Справді, частка довгострокових кредитів у складі кредитного портфеля

ук­раїнських банків досить довго була порівняно малою: у 1991—1997 роках

середнє її значення становило 8,9% від загального обсягу наданих кредитів,

причому максимальне для цього періоду — 12,4% 1991 року, у 1998—2000 роках

зафіксо­вано зростання цього показника до 19,6%. Однак розглядати його як

прикме­ту позитивних тенденцій у кредитуванні економіки України було б

передчасно.

Таблиця 2. Інвестиційні кредити комерційних банків в економіку України,

заборгованість на кінець періоду, %

Показник	Роки
	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Довгострокові, з них	12,4	3,7	2,7	11,3	10,6	11,1	10,6	18,4	22,5	17,9
у національній валюті	12,4	3,7	2,7	11,3	9,0	8,2	7,0	7,7	8,5	8,4
в іноземній валюті	0,0	0,0	0,0	0,0	1,6	2,9	3,6	10,7	14,0	9,5
Короткострокові	87,6	96,3	97,3	88,7	89,4	88,9	88,4	81,6	77,5	82,5
Усього	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100

Незначні обсяги довгострокового кредитування економіки засвідчують, що

українські банки віддають перевагу проектам, здатним давати прибутки в

макси­мально короткі терміни. Процентні ставки за кредитами комерційних

банків пе­ребувають на високому рівні, хоча і зменшилися порівняно з 1992

роком більше ніж удвічі. Наприклад, якщо у 1992 році вони становили 76%, то в

1998-му — 43,8, у 1999-му -- 43,3, у 2000 році - 33%. Але в 2001-2002 роках

подальшого зниження процентних кредитних ставок не спостерігалося. Вони не

опускалися нижче за 25—30% річних.

Звичайно, можна тішитися тим, що справи поліпшилися, — адже у 1993—1994 роках

рівень процентних ставок перевищував сотні процентів2.

Проте це було в таку пору зростання цін, що реальні процентні ставки бу­ли

навіть від'ємними. Парадоксально, але кредитування в цей період не було

збитковим. Комерційні банки, працюючи в умовах високої інфляції,

орієнтува­лися на короткострокові позики, досягаючи позитивних значень

реальної про­центної ставки.

Інвестиційні кредити, звісно, не давали змоги досягти подібного, тому їх

мі­німізували. Причиною такої ситуації, окрім інфляції, була також порівняно

нез­начна депозитна база банківської системи, проблеми з поверненням наданих

кредитів та надмірна активність держави на кредитному ринку.

Вельми цікавим є й питання, чому поліпшення основних макроекономічних

показників фінансово-кредитної сфери не супроводжується адекватним

розширенням кредитування інвестицій. Навіть без особливих концептуальних змін

у монетарних засадах політики НБУ останніми роками простежується

ви­переджувальне зростання грошової маси порівняно з обсягами економічного

обороту. Відповідно відбувається зростання рівня монетизації економіки: якщо

у 1996 році частка агрегату М2 у ВВП становила 11,1%, то у 1997 році — 13,3,

у 1998-му - 15, 1999-му - 17,1, 2000 році - 17,9%. На 2001-2002 роки керів­ні

органи НБУ прогнозували посилення обмежень у монетарній політиці, але певні

внутрішні й зовнішні чинники змушують центральний банк нарощувати грошові

параметри, що в цілому позитивно впливає на економіку. Під дією цих чинників

дещо посилюється поточна ділова активність українських виробни­ків, але

зростання рівня монетизації не досить для розгортання їхньої інвести­ційної

активності.

Збільшенню обсягів довгострокового інвестиційного кредитування мала б сприяти

і політика НБУ щодо процентної ставки за кредитами, принаймні останніми

роками. Облікова ставка НБУ у 2000 році знизилася до 30,6% (про­ти 61,6% у

1998-му).

У 2001 році Нацбанк знижував облікову ставку шість разів: 10 березня її було

знижено з 27% до 25%, 7 квітня — до 21%, 11 червня — до 19%, 8 серпня — до

17% і 10 вересня — до 15% річних, а з 10 грудня — з 15% до 12,5% річних. У

2002 році облікова ставка НБУ впала нижче за 10% і у серпні становила лише

8%.

Формально це мало б стимулювати як збільшення обсягів кредитування ре­альної

економіки, так і здешевлення інвестиційних кредитів до прийнятного рів­ня.

Насправді ж спостерігаються протилежні тенденції. Проте кредитні процен­тні

ставки українських банків практично не знизилися і лишаються принаймні втричі

вищими за ставку рефінансування НБУ. Слід розуміти, що активність

кредитування з боку банків визначається не так обсягом грошової маси і

став­кою рефінансування центрального банку, як термінами пасивів і

припустими­ми ризиками, які бере на себе банк. Економічна ситуація в Україні

настільки невизначена, що жодне підприємство не має гарантій ефективного

функціону­вання на більш-менш значний період. Тому навіть обнадійливі

показники

поточної діяльності не гарантують, що підприємство залишиться надійним

плат­ником протягом усього терміну довгострокового кредиту.

У Російській Федерації, яка відкинула гасло "боротьба з інфляцією за вся­ку

ціну", Центробанк не опускає ставки рефінансування до такої низької

поз­начки, як український. У серпні 2002 року вона становила 21%, і це

вважається рекордно низьким показником. Але передбачуваність і послідовне

сприяння урядової політики в Росії створюють вигідні умови для бізнесу, банки

упевнені у поверненні кредитів і, незважаючи на вищий ніж в Україні рівень

інфляції, надають кредити під 16—17% річних.

І в Україні певний час, коли з'явилися надії на суттєве зростання

економіч­ної активності — у 1999 році — процентні ставки за кредитами

терміном понад рік фіксувалися на порівняно низькому рівні . У липні вони

досягли 21,9%, у серпні — 26%, у жовтні — 26% річних, що було нижче від

ставки НБУ на той час. Це було удвічі нижче від рівня процентної ставки за

кредитами терміном на півроку-рік і навіть менше від рівня облікової ставки у

відповідні місяці. Але ця тенденція так і не закріпилася.

Окрім того, декларація про низький рівень процентної ставки зовсім не

оз­начає, що будь-який підприємець може реально отримати такий дешевий

кре­дит. Нерідко банки зумисне створюють такі умови надання кредиту, що їх

не­можливо виконати. Фактично українські підприємці не розраховують на

банківські кредити як джерело коштів для нарощування виробництва.

Щоправда, важко зрозуміти, навіщо українські банки встановлюють низькі

процентні ставки, але не надають кредитів. Пояснюється це потребою

присто­суватися до наших реалій. Декларування низьких процентних ставок за

довго­строковими кредитами і водночас ненадання їх дає змогу банкам, з одного

боку, частково застрахувати себе від претензій з боку держави. Хоча

регламентування максимального рівня процентних ставок в Україні формально не

застосовують, поширена практика "добровільного" кредитування банками

проектів, рекомен­дованих державою, за заниженими ставками. Якщо ж банк сам

визначає низь­кі ставки, то будь-які претензії стають безпідставними.

З другого боку, комерційний банк залишає за собою право використовува­ти

процентні ставки на цьому рівні лише щодо обмеженого кола позичальни­ків,

натомість Іншим фірмам він відмовляє у кредиті, посилаючись на їхню низьку

платоспроможність, чи запроваджує додаткову премію за ризик.

Щоб виправдати чи принаймні зрозуміти процентну політику банків, слід

урахувати, що за умов сталого підтримання значної частки збиткових

під­приємств пошук надійного позичальника набуває особливого значення. Станом

на 1 липня в цілому успішного 2000 року обсяги простроченої, пролонгованої та

безнадійної заборгованостей за позиками банків сягнули 4,118 млрд. грн. (або

21,9% від кредитного портфеля банків). 1 так триває з року в рік — станом на

1 січня 1997 року частка таких кредитів становила 22%, (щоправда, виявля­ла

тенденцію до зниження).

За оцінками фахівців міжнародних фінансових організацій, фактично час­тка

безнадійних кредитів у кредитному портфелі комерційних банків України

становить навіть 50%.

Ризик неповернення позичених коштів лишається надто високим, і це головна

причина підтримання високих процентних ставок і прагнення обмежува­ти

кредитування реального сектору шляхом запровадження жорсткіших умов на­дання

позики.

До причин дорожнечі кредитів належать і серйозні труднощі, з якими

сти­каються українські банки під час аналізу реальної кредитоспроможності

пози­чальника. Прагнення уникнути податкового тиску веде до використання

усіля­ких прихованих схем розрахунків. Так, на кінець 1998 року частка

бартеру в загальному обсязі товарообігу становила 42,5%, а в 1999 році хоча

дещо й зни­зилася, але була на досить високому рівні — 32%.

Протягом 2000—2001 років частка негрошових розрахунків між суб'єкта­ми

економічної діяльності зменшилася, але значно ускладнилися форми ті­ньових

грошових операцій, що не сприяло прозорості економічної діяльності

підприємств. Отже, визначити фінансову життєздатність кредитованого про­екту

тяжко.

У фінансовій науці такий стан має назву асиметричної інформації. Ми

вис­тавляємо претензії до української банківської системи за недостатні

обсяги ін­вестиційного кредитування у порівнянні з розвиненими країнами, але

не бере­мо до уваги, що за вимогами банківської діяльності розвинених країн у

нас узагалі не можна надавати кредитів, бо їхня ризикованість не піддається

жод­ним розрахункам.

Раціонування кредитів та запровадження високих індивідуальних ставок не

завжди дає змогу відібрати ефективні інвестиційні проекти позичальників і

ви­рішити питання проблемних кредитів передусім через втручання держави. За

ок­ремими даними, обсяги кредитів, що їх надали комерційні банки під тиском

державних органів, становлять 1,6 млрд. грн. Формально такі "примусові"

кре­дити нібито забезпечені гарантіями з боку держави, однак реально втрати

не від­шкодовуються, бо кредитуються здебільшого збиткові галузі. Щоправда,

подіб­на практика поширюється переважно на найбільші, системні банки, а тому,

зважаючи на значні обсяги їхніх фінансових ресурсів, вона має не такий уже й

згубний для банківської системи характер.

Не сприяє інвестиційній активності банків і нестабільність державної

бюд­жетної політики. Коливання розмірів бюджетного дефіциту не стимулює

інвес­тиційного процесу. Так, лише за один рік відносна величина бюджетного

дефі­циту зменшилася більше ніж удвічі — з 13,8% у 1992 році до 5,1% ВВП у

1993-му, але це не зумовило зростання інвестиційної активності. Ще більш

від­чутне зниження обсягів дефіциту до 1,5% ВВП у 1999 році і аж до профіциту

у 2000-му також не спричинило відповідного зростання обсягів інвестування.

Якийсь час головною причиною байдужості банків до надання інвестицій­них

кредитів можна було вважати надзвичайну привабливість вкладень у держав­ні

облігації. За період із 1995 до 1998 року обсяги позик держави на ринку

цін­них паперів зросли із 0,6% ВВП до 8,0% (тобто більше, ніж у 13 разів).

Водночас уряд не відмовився і від прямих кредитів банківської системи. У

1995—1997 роках на частку уряду припадало 48,7—53,5% приросту обсягів

кредитів (у тому числі й НБУ). Держава практично відійшла від класичних схем

розміщення ОВДП, орієнтуючись передусім на кошти банківської системи, а не

фізичних осіб. У 1996 році комерційними банками було викуплено 47% від

загальної су­ми емітованих облігацій (ще 22% вони викупили для клієнтів).

Зрозуміло, в такій ситуації ефект витіснення виявлявся миттєво. Державні

цінні папери давали банкам надійний і високий прибуток, чого не могли дати

виробничі капіталовкладення. Почасти негативний вплив державних запозичень на

кредитний ринок вдавалося зменшити завдяки допуску на ринок державних

боргових зобов'язань нерезидентів. Однак ринок ОВДП таким чином було

пос­тавлено в залежність від ситуації на міжнародних фінансових ринках.

Частка іноземців-покупців ОВДП у середині 1997 року перевищила 50%.

З 1998 року уряд різко зменшив обсяги запозичень на внутрішньому ринку (а

зовнішні кредити просто перестали надавати), але це зовсім не привело до

суттєвого збільшення обсягів інвестування за рахунок банківських кредитів. Це

свідчить про те, що на шляху до такого інвестування є інші вагомі перешкоди.

Якоюсь мірою такі самі проблеми характерні й для залучення заощаджень

населення на рахунки в комерційних банках. Втрата заощаджень радянських

ча­сів у Ощадному банку призвела до зниження частки цієї кредитної установи в

загальному обсязі залучених банківською системою коштів населення.

Конку­ренцію Ощадному банку створюють передусім великі приватні банки,

зокрема шляхом залучення вкладів в іноземній валюті. Про масштаби такої

конкуренції можна судити, скажімо, за результатами 1998 року: порівняно з

1997 роком при­ріст вкладів населення у групі із 130 банків становив 72%,

причому в Ощадбанку — лише 10,8%, тоді як у Першому українському банку —

2789,8, Правекс-банку — 556,6, банку "Аваль" — 631%". Громадяни дедалі більше

віддають пе­ревагу банкам зі значними активами та надійною репутацією.

Подібні тенденції можна було б вітати, якби не той факт, що розвинена ме­режа

філій Ощадбанку лишилася практично бездіяльною (якщо брати до уваги вузьку

спеціалізацію банку). А віддаленість офісів великих приватних банків від

дрібних власників заощаджень не дає їм змоги залучити інвестиційні ресурси у

великих масштабах. Крім того, нема відпрацьованої системи рейтингової оцін­ки

комерційних банків, яка б допомагала навіть непрофесіоналові обирати най­менш

ризиковані депозити. Тим більше, що справді великих та ще й надійних

українських банків не вельми багато.

Отже, банківська система України цілком дає раду завданнями забезпечення

обігу будь-яких обсягів коштів учасників економічної діяльності та здійснення

розрахунків між ними, її відносна слабкість порівняно з розвиненими країнами

аж ніяк не є перешкодою на шляху просування інвестицій будь-яких обсягів, як

внутрішніх, так і зовнішніх, — аби вони лише надходили.

Водночас слід розуміти, що та сама банківська система, переважно з незалежних

від неї причин, не може служити суб'єктам економічної діяльності як основне

джерело інвестиційних ресурсів. Це не свідчить про неможливість розгортання

інвестиційної діяльності, а лише зайвий раз підтверджує — треба вкладати

власні кошти, залучати інвестиційні кошти за допомогою цінних па­перів та

здійснювати вихід на міжнародні інвестиційні ринки. Але успіх тако­го виходу

залежить уже не від стану власне банківської системи, а від багатьох інших

чинників [3, C.5-12]

Висновок

Банківська система України пережила за роки незалежності бурхливий роз­виток.

Сьогодні вона повністю задовольняє потреби економіки у проведенні грошових

розрахунків і здійснює їх практично на світовому рівні. Порівняно з 1991

роком обсяги наданих кредитів зросли в тисячі разів. Кредитування в

на­ціональній валюті значно переважає кредитування в іноземній, і це

свідчення того, що з виходом України з глибокої структурної кризи з'явилася

упевненість у власній фінансовій системі як у виробників, так і у фінансових

інститутів, які обслуговують функціонування реального сектору економіки. [3,

C.5]

Проведення інвестиційних операцій – це показник високого рівня розвитку

економіки. Чим вище цей рівень, тим більша кількість суб‘єктів ринку

потребує послуг банків по операціям з цінними паперами, і тим ширше спектр

самих цих операцій. В нашій країні в умовах становлення ринка цінних паперів

поки тільки крупні організації можуть прибігати до послуг банків в

інвестиційній сфері, але поступово коло подібних клієнтів буде розширюватися,

чому в немалій мірі буде сприяти розвиток нових видів банківських операцій з

цінними паперами [2, С. 379].

Таким чином, інвестиційні операції банків є важливим джерелом отримання ними

прибутку, а також дозволяють оперативно вирішувати питання, які зв‘язані з

ліквідністю банківського балансу. Отже, інвестиційна політика банків повинна

бути спрямована на вирішення проблем прибутковості, ліквідності і зв‘язаних з

ними задач зменшення ризику від операцій з цінними паперами, які вирішуються

за допомогою політики диверсифікації [2, C. 385].

Список літератури

1. Васюренко О. В. Банківський менеджмент: посібник.–К.: Видавничий центр

“Академія”, 2001.– 320с.

2. Банківський менеджмент/ під ред. д.е.н. проф. Кириченко А. А.–1998,– 464с.

3. Банківська система України в інвестиційній діяльності//Фінанси України,

2003, №5.–С. 5-12.

Страницы: 1, 2