бесплатно рефераты
 
Главная | Карта сайта
бесплатно рефераты
РАЗДЕЛЫ

бесплатно рефераты
ПАРТНЕРЫ

бесплатно рефераты
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

бесплатно рефераты
ПОИСК
Введите фамилию автора:


Галицко-Волынское княжество

Галицко-Волынское княжество

Зміст

Вступ

Галицько-Волинське князівство

Ярослав Осмомисл

Висновок

Використана література

Вступ

Інші надзвичайно важливі зміни відбувалися на Південно-Західній

Україні — в Галицькому та Волинському князівствах. Коли якась із старих

київських земель і могла кинути виклик зростаючій могутності російського

Північного Сходу, тобто Суздалеві, Володимиру й ще не опереній Москві, то

ними були Галицьке та Волинське князівства на південному заході.

Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями

політичної та культурної традиції Києва. Інший видатний український історик

— Томашівський — назвав Галицько-Волинське князівство першою безперечно

українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці

об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, котре проживало в межах

нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших

відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з

самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками,

що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також

важливим культурним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост

католицького Заходу, або ж як найзахідніший — православного Сходу.

Галицько-Волинське князівство

Розташовану в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих річок

Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли

племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона широким кордоном

межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами

та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо

Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися з

агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині

були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале

розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо

Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих

торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища

солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь

і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що

згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр

князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля карпатських

соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм

наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому

першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого.

Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від

Володимира Мономаха.

Часто об'єднувані для зручності в історичних дослідженнях Галичина і

Волинь у XII—XIII ст. були цілком різними князівствами. Чи не найбільш

вражаюча відмінність між ними — у природі верхівки кожного князівства.

Галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх

руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що

Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі,

який поряд із республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром і

Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави.

На думку радянських учених, винятково велика влада галицьких бояр значною

мірою пояснюється Їхнім походженням. На відміну від бояр в інших

князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицька

аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті.

І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши

общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на

аристократію, що вже добре вкорінилася й була готова обстоювати власні

інтереси.

Інші історики вказують на те, що завдяки відносно стабільному

правлінню Ростиславичів протягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й

можливостей, щоб стати на ноги. Крім того, багато з них торгували сіллю, що

забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне

економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі

утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті, через

віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в

місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало

зразок панування аристократії, але й можливість звертатися до чужинців по

допомогу проти князів.

Зате бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були вилиті

на більш традиційний штиб. Більшість із них прийшли в ці землі у складі

дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва,

який завдяки незначній віддаленості справляв більший політичний вплив на це

князівство, ніж на Галицьке. Бояри ці отримували земельні володіння за

службу князеві. Волинська знать залежала від княжої щедрості й тому

виявляла йому відносно більшу відданість і підтримку. Власне, з цієї

причини об'єднати обидва князівства змогли саме волинські князі, а не

галицькі.

Галицькі Ростиславичі. З усіх князівств на території сучасної України

першою відокремилася від Києва Галичина. Використовуючи всі засоби — як

чесні, так і нечесні, хитрому князеві Володимирку (1123—1153) вдалося

підпорядкувати своїй владі все князівство і згодом успішно протистояти

намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині.

Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл

(1153—1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів», розширив кордони

князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Забезпечуючи собі

мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та

Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини. Про славу й авторитет, які мав князь

на Русі, говориться в похвалі йому із «Слова о полку Ігоревім»: «Галицький

Осмомисле Ярославеі Високо сидиш ти на своїм златокованім столі, підпер

гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь...» З

піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового правління вони

стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї

могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її на

вогнищі.

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198),

останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із

мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його

рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира

на престол, але, прийшовши -у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли

проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з

боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і

спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати

від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто

повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі;

бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших

наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім

настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і

не опановує ситуацією.

Галицько-волинські Романовичі. Хоч піднесення Галичини переконливо

свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести

ще вагоміші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною,

що здійснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич

(1173—1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р.,

коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським

князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на півдні, Роман був

запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних

зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., після смерті батька, Роман сів на

волинський стіл, відновивши розпорошені й занедбані маєтки свого роду. В

1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому

перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199

р. він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на

політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним,

діяльним і талановитим князем.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади,

тобто ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив.

Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в

інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали

міщани та дрібні бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи

в зовнішній політиці. В 1203 р., об'єднавши Волинь із Галичиною, він завдає

поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу

одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські

князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-

от має відбутися об'єднання всіх колишніх київських земель, що складають

територію сучасної України. Враховуючи те, наскільки князь Роман наблизився

до здійснення цієї мети, сучасні українські історики відводять йому у своїх

дослідженнях особливе місце.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано

успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ

у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того

величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими

землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об'єднання, яке

він створив, протрималося всього шість років — занадто короткий час, щоб із

нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж

сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його

«Великим» і «повелителем усієї Русі».

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між

князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання — ці три вічних

нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував.

Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові — два роки, й галицькі

бояри прогнали їх разом із їхньою вольовою матір'ю, княгинею Анною.

Натомість вони покликали трьох Ігоровичів, синів героя «Слова о полку

Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи

ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищили близько 500 бояр, поки й їх

нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й

повісивши всіх трьох Ігоровичів). Потім бояри вчинили нечуване —у 1213 р.

вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича.

Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали,

начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили

її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати

докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило

утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася

прихильністю як у знаті, так і у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг

повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ

і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголотатар. Тільки у

1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно

підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві

Данилу, щоб повернути володіння батька.

Ярослав Осмомисл

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054

р.), який завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти

князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного

«патріярха» серед князів. За цей час оформився розклад Київської держави

на ряд окремих земель. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину

державу з централізованою владою. З усіх князівств на території сучасної

України першою відокремилася від Києва Галичина.

Галицько-Волинська земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської

держави. Залюднена з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими)

хорватами, вона ввійшла до складу Київської держави, після того, як рядом

походів Володимир приєднав Перемишль та ївші міста. Можливо, що за

заповітом Ярослава Галицька земля була приділена онукові його Ростиславові,

але цей останній рано номер, і лише 1084

року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою

землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.

Розташовану в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих річок

Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли

племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона широким кордоном

межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами

та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо

Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися з

агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині

були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале

розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо

Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих

торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища

солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева

(Зудеча), в Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і

висилали до західніх земель та Києва. Значення підкарпатських соляних

джерел вростало в господарстві Київської Руси після того, як кочовики

перетяли шлях до Чорного моря. Крім того багато важило для багатства країни

те, що через Підкарпаття пролягали торговельні шляхи на захід. Це робило

Галицько-Волинську Україну одною з головних ланок європейської торгівлі тих

часів.

Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від

сусідів — угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського.

Розмірний спокій використали вони для колонізації південних земель

печенігами, торками: так, у XI ст. колонізовано середнє Подністров'я,

Пониззя. В XI ст. покладено підвалини дальшого незалежного існування

Галичини під проводом власної династії. Після смерти Володаря та Василька

їх князівства поділено між їхніми синами, але незабаром об'єднав їх

Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом залишилася його

братаничеві Іванові Ростиславичу.

Використовуючи всі засоби — як чесні, так і нечесні, хитрому князеві

Володимирку (1123—1153) вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство і

згодом успішно протистояти намаганням великих князів київських впливати на

розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його обдарований

син Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів»,

розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові.

Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з

угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини.

Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини,

поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його доходили аж до Дунаю. Він

підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав

залежність від Фрідріха 1 Барбароси.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг-о за часу правління

Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку

Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на

південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній

залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі,

що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені,

підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією,

Священною Римською імперією. З щирим подивом говориться про Ярослава у

„Слові о полку Ігоревім":

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім

престолі, підпер гори Угорські своїми залізними

полками...

З піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового

правління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який

перебував у апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і

згодом спалили її на вогнищі.

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням

боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його

родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого,

Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного

боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не

добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в

1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її

Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від

правної дружини, Володимир П.

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198),

останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із

мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його

рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира

на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли

проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з

боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і

спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати

від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто

повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі;

бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших

наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім

настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і

не опановує ситуацією.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство

слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства

перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню

західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії

вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття

культурної та політичної ідентичності. Чималу роль у цьому відіграв славний

князь Галицько-Волинського князівства Ярослав Осмомисл.

Висновок

Таким чином, фактично Галицько-Волинське держава, це друга велика держава

на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати

біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу,

фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її

існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу,

так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла

самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку

Польщі.

Галицько-Волинська держава, перейнявши культурно-національні традиції

Київської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильним

впливом тих відносин, які існували в тогочасній Центральній Європі.

Використана література:

1. Орест Субтельний. Історія України. – К., 1996.

2. Наталія Полонська-Василенко : Історія України. – К., 1993.

Крип’якевич І. та ін. Історія України. – Львів: “Фенікс”, 1994.


бесплатно рефераты
НОВОСТИ бесплатно рефераты
бесплатно рефераты
ВХОД бесплатно рефераты
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

бесплатно рефераты    
бесплатно рефераты
ТЕГИ бесплатно рефераты

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.