Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання

вулицях Москви на Червону площу рухалися 10 вантажних машин. Це були перші

в нашій країні автомобілі з вітчизняних матеріалів.

У 1924 - 1925 р. заводи “Червоний путіловець” Харківський

паровозобудівний випустили перші 400 тракторів.

Під керівництвом тоді зовсім молодого авіаконструктора А.Н.Туполева

були сконструйовані і побудовані перші радянські суцільнометалеві літаки.

Вони прославилися на увесь світ своїми літальними якостями. Улітку 1925 р.

наші льотчики пролетіли на вітчизняних літаках по трасі Москва – Пекін

через пустелю Гобі.

У період НЕПу почалося здійснення плану ГОЭЛРО – першого

перспективного плану відновлення і розвитку країни на основі

електрифікації. План ГОЭЛРО був розрахований на 15 років. 22 грудня 1920 р.

на VIII Всеросійському з'їзді Рад на всю Росію пролунали ленінські слова:

“Комунізм – це є Радянська влада плюс електрифікація всієї держави”.[3;64]

В основі плану лежало будівництво 30 великих електростанцій у Європейській

частині Росії, а також на Уралі, у Сибіру, у Туркестані. За рахунок

розвитку електрифікації передбачалося швидко підняти, модернізувати і

розширити виробничу базу країни, перегнати в цьому відношенні розвинені

капіталістичні держави. Планувалося збільшити видобуток нафти в 4 рази,

кам'яного вугілля – більш ніж у 7 разів, виплавку чавуна – у 70 разів,

виробництво бавовняних тканин – у 13 разів.

1 травня 1922 р. відбулося урочисте відкриття первістка ГОЭЛРО –

Каширської електростанції потужністю 12 КВт, а через 5 років, у 1927 р., у

країні вже працювали 5 нових електростанцій. Вироблення електроенергії

збільшилося в 6 разів у порівнянні з 1920 р. Усього до 1935 р. побудували

близько 90 великих електростанцій. Засоби для виконання плану ГОЭЛРО були

отримані в результаті здійснення нової економічної політики.

4. ТРУДНОЩІ І ПРОТИРІЧЧЯ, КРИЗИ І ЗГОРТАННЯ НЕПУ.

Початок Непу співпало з небувалими труднощами. Перший рік Непу

супроводжувався катастрофічною посухою, що охопила Поволжя, південь України

і Північний Кавказ - ті райони, де під час громадянської війни особливо

люто і довго бешкетували інтервенти і білогвардійці. З 38 млн. десятин,

засіяних у європейській Росії, врожай загинув цілком на 14 млн., так що

продподатку було зібрано лише 150 млн. пудів. Була проведена евакуація

жителів уражених районів у Сибір, маса людей (близько 1,3 млн. чоловік)

йшла самостійно на Україну й у Сибір. Офіційна цифра потерпілих від голоду

становила 22 млн. чоловік. По офіційним даним, у результаті голоду загинуло

більш 5 млн. чоловік.[6;219]

Центральний Комітет партії і Радянський уряд організували

всенародну боротьбу з голодом. По всій країні проводилися добровільні збори

під гаслом “Десять забезпечених повинні прокормити одного голодного”. На

організацію суспільного харчування голодуючих держава виділила мільйони

пудів хліба й інших продуктів, у багатьох місцях створювалися безкоштовні

їдальні, пункти медичної допомоги, лікарні для тифозних, з голодуючих

районів вивозили дітей. Через границю, в основному зі США від Американської

організації допомоги (АРА), була отримана допомога в розмірі 1,6 млн. пудів

зерна і 780 тис. пудів іншого продовольства. Шок від неврожаю послужив

тому, що сільськогосподарські роботи 1922 р. були оголошені

загальнодержавною і загальнопартійною справою.

Після страшної посухи 1921 р. і голодного 1922 р. сільське

господарство стало поступово збільшувати свої обсяги. До 1923 р. в

основному були відновлені дореволюційні посівні площі. У 1925 р. валовий

збір зерна майже на 20,7% перевищив середньорічний збір найбільш

сприятливого для Росії п'ятиліття 1909-13 р.

Переведення промисловості на госпрозрахунок зажадав відмови від

сформованої в часи воєнного комунізму системи оплати праці, що знищувала

особисту зацікавленість у результатах виробництва. У цей період натуральна

оплата праці робітників, інженерів, директорів і т.д. у вигляді пайка

переважала над грошовою, причому розмір її визначався не інтенсивністю і

кваліфікованістю праці робітника, а розміром його родини. Усереднений

робітник одержував стільки ж, скільки і ледар, кваліфікований робітник –

той самий пайок, що і чорнороб. До початку 1921 р. натуралізація зарплати

досяг своєї вищої точки: натуральна частина становила 94%. Різниця в оплаті

праці робітників 12-го і 1-го розрядів у цей час реально вимірялася всього

2%. Справа доходила до того, що в ряді випадків заробіток інженера 35-го

розряду був нижче заробітку найменш кваліфікованого чорнороба або сторожа.

Задача зміни системи оплати праці була поставлена вже в перший рік

непу. У декреті РНК РСФСР від 10.09.1921р. “Основні положення по тарифному

питанню” указувалося: “Збільшення оплати повинна бути зв'язана прямо і

безпосередньо зі збільшенням продуктивності, зі ступенем участі робітників

у підвищення виробництва... При встановленні тарифних ставок робітником

різних кваліфікацій, службовцем, середньому технічному і вищому

адміністративному персоналу всяка думка про зрівняльність повинна бути

відкинута”. У грудні того ж року була введена нова 17-розрядна тарифна

сітка. Ставка висококваліфікованого робітника по ній перевищувала ставку

чорнороба в 3,5 рази. Здійснювався поступовий перехід від натуральної до

грошової форми заробітної плати. За 1922 р. питома вага грошової оплати

праці підвищилася з 22,2% до 79%, а в першій половині 1923р. натуральна

частина становила всього 9%. Робітникам давалася можливість з підвищенням

продуктивності праці збільшувати свій заробіток незалежно від процентного

відношення суми заробітку до основної тарифної ставки.[6;112]

До 1928 р. країна по основних економічних показниках, у тому числі і

по національному доходу, досягла довоєнного рівня. Це створило умови для

деякого поліпшення матеріального становища робітників, селян, службовців. У

промисловості й інших галузях була відновлена грошова оплата праці, уведені

тарифи зарплати, що виключають зрівнялівку, і зняті обмеження для

збільшення заробітків при зрості виробітку. Реальна заробітна плата

робітників до 1925-1926 р. у середньому становила 93,7% їхнього довоєнного

заробітку. Тривалість робочого дня дорівнювала 7 годин при 6-денному

робочому тижні. Були ліквідовані трудові армії, скасовані обов'язкова

трудова повинність і основні обмеження на зміну роботи. Організація праці

будувалася на принципах матеріального стимулювання, що прийшли на зміну

позаекономічному примусу "воєнного комунізму".

Серйозною проблемою було безробіття. НЕП об'єктивно вів до росту

безробіття серед керівників: до січня 1924 р. серед 1 млн. безробітних

нараховувалося 750 тис. колишніх службовців. Безробіття загострювало

класові протиріччя в країні в цілому. І хоча допомога по безробіттю

становила 27 руб. 56 коп., на які можна було купити 2 демісезонних пальто,

безробітного мучили питання іншої властивості: за що ж боролися, за що кров

проливали?[12;47]

Для підйому трудової активності було потрібно створити економічну

зацікавленість, звільнити робітника від військово-адміністративного примусу

до праці. Структурні перетворення викликали появи безробіття серед тих,

кому раніш була забезпечена стабільна зайнятість на державній службі

незалежно від рівня професійної кваліфікації і стану економічної

кон'юнктури. Різке скорочення числа і штатів усіх радянських установ,

масова демобілізація з рядів Червоної Армії, переведення усіх підприємств

промисловості на повний госпрозрахунок призвели до перевищення пропозиції

праці над попитом на робочі руки. Для підйому продуктивних сил необхідно

було забезпечити збалансованість робочої сили і робочих місць на новій

економічній і організаційній основі з обліком регіональних і галузевих умов

формування зайнятості. У результаті на ринку праці з'явилися не

конкурентноздатні групи працівників, незайнятість яких приймала стійкі

форми. Потрібно було забезпечувати їхню трудову активізацію, адаптацію на

виробництві, захистити від адміністративної сваволі, підтримати на період

безробіття.

У листопаді 1922 року був прийнятий Кодекс законів про працю, що

зафіксував корінні зміни в його громадській організації, пов'язані з

проведенням НЕПу. У кодексі було зафіксоване повне скасування трудових

організацій і повинностей.

Важливою формою боротьби з масовим безробіттям, що приймало в ряді

регіонів країни застійні форми, стали суспільні роботи. Для жінок були

введені пільгові умови, посилки на роботу, у тому числі групами,

організовані жіночі артілі, робота в їдальнях і пральнях. Біржі праці були

відкриті для всіх бажаючих одержати роботу.

НЕП призвів до появи ринку праці. При всіх достоїнствах Непу виникле

тоді безробіття звичайно відносять до однієї із серйозних негативних її

сторін. Дотепер її ліквідація визнається безсумнівною заслугою того

соціалізму, що був споруджений на руїнах Непу. Після "великого перелому" у

чаді економічного романтизму на тлі узятих високих темпів і рубежів валових

показників було урочисто проголошено, що в нашій країні назавжди покінчено

з цим соціальним злом, спадщиною капіталізму.

Безробіття, як феномен Непу мала обґрунтування, обумовлені всім ходом

суспільного розвитку: соціально-економічними змінами, галузевими

зрушеннями, регіональними особливостями і демографічними процесами.

НЕП так і не довів до кінця вирішення проблем зайнятості і

безробіття. Перешкодив "великий перелом", що відродив адміністративний

примус до праці, який довічно прикріпив працівника до фабрично-колгоспної

системи. І все-таки уроки Непу не пройшли безслідно. Засвоюючи, їх ми

починаємо розуміти, що перебудова економіки на принципах ефективності

вимагає формування ринку праці, звільнення працівника від пута

“принудиловки”, створення особистої зацікавленості у високопродуктивній

творчій праці.

І все-таки в цілому відчувалася різка недостача промислових товарів,

що приводило до збільшення цін, а це, у свою чергу, гальмувало ріст

життєвого рівня всіх категорій населення. У 1921р. пуд рисового борошна

коштував 140 тис. карбованців, за проїзд однієї станції в трамваї брали 500

карбованців; один номер газети «Правда» коштував 2500 руб. У порівнянні з

довоєнним часом ціни на цукор виросли в 162 тисячі разів. Ось чому

доводилося господарці брати із собою на базар чи у крамницю кілька

мільйонів, щоб купити необхідне для обіднього столу.[12;34]

Житлове питання, незважаючи на проведені в перші революційні роки

“ущільнення буржуазії”, не тільки не було вирішене, але і ще більше

загострилося. Справжнім нещастям для країни було аграрне перенаселення: у

селі існувала багатомільйонна маса “зайвого” населення, яке з трудом

зводило кінці з кінцями. Величезна кількість таких людей у пошуках кращої

долі спрямовувалися в міста. У місті селяни розраховували дістати який-

небудь пайок. Наприклад, робітники Москви, зайняті важкою фізичною працею,

одержували в день 225 г. хліба, 7 г. м'яса чи риби, 10 г. цукру. По країні

бродили мільйони безпритульних дітей. Лютували епідемії тифу, холери,

віспи, іспанки. Померзлі будинки, закриті заводи, домни які остигли, вагони

і паровози, які мляво стоять на рейках. Дитяча злочинність у порівнянні з

1913р. виросла в 7,4 рази. Не вистачало самого необхідного. Коштовністю був

навіть шматок звичайного мила.[11;69]

Уряд посилено шукав вихід з цих труднощів. Був створений ряд комісій

допомоги голодуючим. У країні установилося тимчасове єднання політичних

сил, що допомагають голодуючому селу. Але врятуватися від голоду лише при

опорі на внутрішні засоби не вдавалося. Радянський уряд звертається до

світу з закликом про допомогу. Її пропонують і надають Американська

адміністрація допомоги (АРА), міжнародний пролетаріат, європейські держави.

Однак подібне вирішення проблеми не могло витягти країну з убогості і

розорення. Потрібні були глибокі економічні і фінансові перетворення.

Почалася кампанія російської церкви по добровільній здачі своїх цінностей у

фонд порятунку голодуючих, цінності стали надходити від російських

емігрантів. Однак незабаром на церкву почалися гоніння.

Спочатку 20-х років почалися репресії проти церкви. Вони були

розграбовані, як і наказав Ленін, з “нещадною рішучістю” і “у найкоротший

термін”. Розстріляно 40000 священиків, дяків і ченців, а також близько

100000 віруючих, що входили в церковні “двадцятки” і громади. Чистий

прибуток від грабежу церковного майна склав 2,5 млрд. золотих карбованців.

Храмів і монастирів у Росії було дуже багато, і існували вони в середньому

по 300 років.

У травні 1922 р. патріарх Тихон був арештований разом із усіма

членами Священного Синоду, 32 митрополита й архієпископа були розстріляні.

Під офіційним словом “розстріл” часто ховалося звіряче убивство. Київський

митрополит Володимир знівечений, оскоплений, застрелений і голим кинутий на

наругу. Петербурзький митрополит Веніамін, що повинен був замінити

патріарха у випадку смерті, перетворений у крижаний стовп холодною водою на

морозі, а потім утоплений. Тобольський єпископ Гермоген, який у свій час

добровільно поїхав з царем у заслання, був живим прив'язаний до колеса

пароплава і розмачулений лопатами. Пермський архієпископ Андроник, у

минулому місіонер у Японії, закопаний живим у землю. Чернігівський

архієпископ Василь розп'ятий на хресті і спалений.[11;157]

Розправа над російським духівництвом була проведена на основі

секретного директивного листа, спрямованого Леніним 19 березня 1922 р.

членам Політбюро, керівництву ГПУ, Наркомату юстиції і Ревтрибуналу, які

готувалися до наради з приводу “оптимізації і координації дій різних служб

у виконанні Декрету про вилучення церковних цінностей”.

4.1. Кризи.

НЕП, що випробує то в меншому, то в більшому ступені адміністративно-

командний тиск, був приречений на кризи. То і справа пріоритет політики, що

нагадував про себе, над економікою вносив збої в механізми Непу.

Позначалися і прорахунки в керівництві економікою.

Перша криза Непу в 1923 р., як і наступні 1925-1926р., 1928-1929р.,

була викликана як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Вона охопила

усі сторони життя суспільства. Надзвичайною стала економічна ситуація. Що ж

відбулося?

В економіці виникла криза збуту. 100 млн. селян, що одержали

економічну волю, наповнили міський ринок дешевою сільськогосподарською

продукцією. Щоб стимулювати продуктивність праці в промисловості (5 млн.

робітників), держава штучно завищує ціни на промислові товари. До осені

1923 р. різниця цін склала більш 30%. Це явище з подачі Л.Троцького стали

називати «ножицями» цін.

Криза, загрожуючи “смичку” міста і села, усугублялась соціальними

конфліктами. У ряді промислових центрів почалися робочі страйки. Справа в

тому, що кредити, одержувані підприємствами раніше від держави, були

закриті. Сплачувати робітникам стало нічим. Проблема ускладнилася ростом

безробіття. Із січня 1922 р. по вересень 1923 р. кількість безробітних

збільшилося з 68 тис. до 1 млн. 60 тис.[11;302]

Економічна криза тісно перепліталася з кризою ідеології і політики. У

керівництві країни знову починає назрівати розкол. Його поглиблює хвороба

загальновизнаного лідера – В.И.Леніна. До кризових факторів додається

боротьба за владу, що, у свою чергу, додає своєрідність пережитим країною

труднощам.

Який вихід з становища, що створилося, бачили восени 1923 р.?

Більшість керівників вважали, що центр проблеми – нормалізація ринку,

зниження промислових цін, залучення державних резервів. Ці погляди виражали

представники лівої опозиції – Н.Осинський, Б.Преображенський, Л.Троцький,

Б.Пятаков і ін. Вони бачили “корінь зла” у відсутності плану, випадковості

і безсистемності діяльності керівних органів.

Таким чином, у житті суспільства кризи: економічні, політичні,

внутріпартійні тісно перепліталися. Тому цілком закономірно, що на долю

країни так впливали дискусії усередині правлячої (до того ж єдиної

легальної) партії. Правда, внутріпартійна дискусія йшла не тільки навколо

економічних проблем. Вона охопила широкий спектр питань: про робочу і

партійну демократію, про бюрократизм і апарат, про стиль і методи

керівництва.

Хто ж протистояв один одному в дискусії 1923 р.? Назвемо головних

учасників. Це так називаний “тріумвірат”, створений Зинов'євим, Камєнєвим,

Сталіним, і група Троцького. Оскільки за Троцьким йшла меншість, вона

виявилася в положенні опозиції.

Друга криза: у 1925 р. Л.Троцький зненацька пропонує вирішити

проблему закупівлі імпортного устаткування для розвитку фермерських

господарств у селі, вважаючи, що такий крок допоможе стати промисловості на

ноги, а потім з її допомогою колективізувати сільське господарство.

Троцький так само зненацька відмовився від своєї ролі заступника

фермерів і висловлювався за примусове вилучення в куркуля хліба. Що

означало “застосування в селі методів “воєнного комунізму”. Непослідовність

Троцького могла бути викликана зривом державних постачань хліба в 1925р.

Але це міг бути і черговий політичний маневр.

1925 р. приніс нові економічні проблеми і труднощів. Якщо в ході

відбудовного періоду країна відразу одержувала віддачу у вигляді

сільськогосподарських і промислових товарів, то при будівництві нових і

розширенні старих підприємств віддача наставала через 3-6 років, а

окупалося будівництво ще довше. Товарів країна одержувала поки мало, а

зарплату робітником треба було виплачувати регулярно. Де взяти гроші,

забезпечені товарами? Їх можна “викачати” із села, підвищивши ціни на

промтовари, або додрукувати. Але підвищити ціни на промтовари ще не

означало дістати більше продуктів із села. Селянство просто не купувало ці

товари, ведучи натуральне господарство; стимулів продавати хліб у нього

ставало усе менше. Це погрожувало скороченням експорту хліба й імпорту

устаткування, що у свою чергу стримувало будівництво нових і розширення

старих виробництв.

У 1925-1926 р. вийшли з труднощів за рахунок резервів валюти і

дозволу державного продажу спиртного. Однак перспектив на покращення

положення було усе менше. До того ж тільки за один рік безробіття в країні

внаслідок аграрного перенаселення збільшилося на 300 тис. чол. і склало в

1926-1927р. 1 млн. 300 тис. чол.[5;22]

Третя криза Непу була зв'язана з індустріалізацією і колективізацією.

Індустріалізація - створення великого машинного виробництва, насамперед

важкої промисловості (енергетики, металургії, машинобудування, нафтохімії й

інших базових галузей), перетворення країни з аграрної в індустріальну,

забезпечення її економічної незалежності і зміцнення обороноздатності;

технічне переоснащення народного господарства. Проблеми індустріалізації як

першочергової задачі розвитку радянської економіки були поставлені

наприкінці 1925 р.

Тоді ж були визначені і її основні цілі:

> ліквідація техніко-економічної відсталості країни;

> досягнення економічної незалежності;

> створення могутньої оборонної промисловості;

> першочерговий розвиток базових галузей промисловості (паливної,

хімічної, машинобудування).

Виконання цих задач гальмувалося відсутністю необхідних матеріальних

і фінансових засобів, що змушувало керівництво йти по шляху все більшої

централізації розподілу ресурсів, що були в країні. До такого вирішення

підштовхував не тільки досвід громадянської війни, але і марксистські

установки на існування при соціалізмі планової економіки.

Здійснення грандіозної індустріалізації вимагало корінної перебудови

аграрного сектора. У західних країнах аграрна революція, тобто система

удосконалювання сільськогосподарського виробництва, передувала революційній

промисловості, а тому в цілому було легше постачати продуктами міське

населення. У СРСР обидва ці процеси доводилося здійснювати одночасно. При

цьому село розглядалося не тільки як джерело продовольства, але і як

найважливіший канал поповнення фінансових ресурсів для нестатків

індустріалізації.

7 листопада 1929 р. у «Правді» з'явилася стаття Сталіна “Рік великого

перелому”, де говорилося “про докорінний перелом у розвитку нашого

землеробства від дрібного і відсталого індивідуального господарства до

великого і передового колективного землеробства”. Набиравший силу в другій

половині 20-х рр. “великий стрибок” в індустріалізації спричинив за собою

крутий перелом політики в селі - колективізацію.

Колективізація стала четвертою великою селянською реформою в країні.

Почалася вона в 1928-1929 р.

Індустріалізація вимагала великих капітальних вкладень. Їх могли дати

товарні господарства міцних селян, у тому числі куркульські. Куркуль, по

своїй природі економічно вільний товаровиробник, не “уписувався” у рамки

адміністративного регламентування економіки. У своєму господарстві він

використовував найману робочу силу, тобто був визискувачем, а тому

розглядався як класовий ворог.

Посилення “антикуркульської лінії” у другій половині 20-х рр. ставило

куркуля перед питанням: навіщо розводити худобу, навіщо розширювати

запашку, якщо “надлишки” у будь-який момент можуть відібрати? Як наслідок,

у 1927-1928 р. хлібний експорт зерна скоротився більш ніж у 8 разів у

порівнянні з 1926-1927 р. Хлібозаготівельна криза ставила під погрозу плани

індустріалізації. Кризу можна була перебороти, збалансувавши ціни, але для

цього були потрібні економічні знання і бажання підтримати селянина як

дрібного власника. Сталін віддав перевагу адміністративним мірам. Селян

зобов'язали здавати надлишки хліба по низьких державних цінах. У випадку

відмовлення селян віддавали під суд, а хліб конфісковували.[7;79]

Поїздка Сталіна в Сибір ознаменувала черговий крутий поворот у

політику керівництва: понадіндустріалізація за рахунок села. Сталін, який

ще рік назад засудив “понадіндустріалізацію”, ліву опозицію, сам стає

прихильником цієї ідеї.

НЕП офіційно ніколи не був скасований. Він був задавлений, так і не

встигнувши розкрити своїх якостей повною мірою. Але буржуазні відносини, що

існували в період Непу, матеріальну основу для підйому економічного

розвитку промисловості і сільського господарства на основі здорової

ініціативи. Суть Непу полягала в економічному і політичному плюралізмі,

багатоукладності економічних відносин. НЕП показав, що плюралізм в

економіці і політиці, навіть у такому обмеженому вигляді, відкриває шлях до

підвищення добробуту людей, тим більше в умовах мирного співіснування. НЕП

у політичних відносинах сприяв згуртуванню двох класів – пролетаріату і

селянства, заспокоєнню народу на основі цивільного світу. Але для партії

він з'явився усього лише перепочинком перед новим ривком до соціалізму в

тому вигляді, як його розуміли партійна верхівка і створена нею

адміністративно-командна система.

Після XIV з'їзду почалося згортання Непу. На словах партія виступала

за НЕП, а на ділі прагнула наблизитися до колишнього твердого курсу.

Піддалися скороченню виборчі права заможних селян, урізались кредити

сільгоспкооперації і приватним капіталістам, швидко росла нічим не

забезпечена грошова емісія. Конкретно логіка згортання непу виглядала в

такий спосіб. Посилення контролю і підпорядкування ринкових відносин

починається приблизно з 1925р., коли, як відомо, різко упали темпи

зростання суспільного виробництва в зв'язку з завершенням в основному

відновлення народного господарства і розробкою курсу на індустріалізацію.

Пошук засобів на проведення останньої призвів до порушення еквівалентності

товарообміну на вартісній основі і поступовій його заміні державним

розподілом, що підсилювало тенденцію до централізації управління економікою

і країною в цілому. У 1927р. нова лінія визначилася у вирішеннях XV з'їзду

ВКП(б), у яких була висунута програма на “реконструювання” непу для

вирішення задач соціалістичного будівництва, розширення планових початків в

економіці, активного наступу на капіталістичні елементи міста і села.

Подальші кроки по реалізації цієї програми і призвели до завершення

відтворення адміністративно-командної системи, що, природно, відрізнялася

за формою від військово-комуністичної.

ВИСНОВОК.

Отже, яке ж значення мав НЕП для молодої радянської країни? Основним

успіхом Непу, безумовно, є відновлення зруйнованої економіки в країні, яка

після революції виявилася в міжнародній ізоляції, з якої емігрувало значне

число фахівців, інтелігенції, одним словом, тієї частини суспільства, що

необхідна для нормального розвитку держави. У цих умовах проведення

достатньо успішної економічної політики є безсумнівним успіхом нової влади.

Однак саме з тієї причини, що в результаті революції і наступної

громадянської війни Росія позбавилася кваліфікованих кадрів, неминучі були

помилки і прорахунки в економіці.

Головними протиріччями в роки Непу була явна розбіжність в

економічній політиці і політичній системі радянської країни. Саме в роки

Непу, коли з однієї сторони в економіці відбувалися зміни спрямовані на

"реабілітацію" товарно-грошових відносин і введення елементів вільної

ринкової економіки, нехай навіть і дуже обмеженої і цілком знаходиться під

контролем держави, у той же самий час остаточно установилася більшовицька

монополія на владу. Держава, що зберігала контроль над “командними

висотами”, тобто над великою промисловістю і банками, постійно прагнула

диктувати свої умови й в інших галузях економіки. У цьому одна з важливих

причин криз Непу 1923, 1925, 1928 р., що, зрештою, призвели до його

згортання і затвердження твердої командно-адміністративної системи,

“військово-комуністичної” по своєму змісту. Політична нестабільність,

відсутність гарантій приватної власності, занадто жорсткий контроль з боку

держави над економікою, нарешті, відверто вороже відношення до "непманів" з

боку, як держави, так і з боку значної частини нового суспільства призвели

до того, що основний приватний капітал пішов в основному в спекулятивні

посередницькі операції, але не в довгострокові виробничі проекти, що були

дійсно необхідні економіці.

Країна, що взяла курс на продовження індустріалізації, виявилася

перед обмеженими можливостями вибору шляхів її здійснення. До 1925 р. стали

зміцнюватися адміністративно-командні початки в економіці. Пріоритет

ідеології над економікою вів неминуче до руйнування механізму Непу в

промисловості. У цих умовах єдино можливим ставав шлях здійснення

індустріалізації за рахунок села й ентузіазму робітників. Якщо

адміністративно-командні методи проведення індустріалізації призвели до

згортання Непу, то в проведенні колективізації - до остаточного його

зламування. На тлі кризових явищ у капіталістичних країнах успіхи СРСР були

очевидні, особливо в промисловості. Хоча деякі показники до 1925 року були

значно вище рівня 1913 року (це відноситься до виробництва електроенергії,

продукції машинобудування, легкої і харчової промисловості), загальний

обсяг промислового виробництва усе ще становив 75,5% від рівня 1913 року.

Видобуток вугілля склав 16,5 млн. т проти 29,1 млн. т у 1913 році, залізної

руди відповідно 3,3 і 9,2 млн. т. Вантажообіг залізниць становив не більш

80% від довоєнного рівня.

Позитивні підсумки Непу.

1. Удалося відновити народне господарство і навіть перевершити довоєнний

рівень за рахунок внутрішніх резервів.

2. Відродити сільське господарство, що дозволило нагодувати населення

країни.

3. Національний доход збільшився на 18% у рік і до 1928р. – на 10% у

перерахуванні на душу населення, що перевищило рівень 1913р.

4. Ріст промислової продукції становив 30% щорічно, що свідчило про

швидкий ріст продуктивності праці.

5. Національна валюта країни стала міцною і стабільною.

6. Швидко ріс матеріальний добробут населення.

Негативні підсумки Непу.

1. Мало місце непропорційний розвиток основних галузей народного

господарства.

2. Відставання темпів відродження промисловості від

сільськогосподарського виробництва вело неп через смугу економічних

криз.

3. У селі йшла соціальна і майнова диференціація селянства, що призвело

до росту напруженості між різними полюсами.

4. У місті протягом усіх 20-х років збільшувалася чисельність

безробітних, котра до кінця непу склала більш 2 млн. чоловік.

5. Фінансова система зміцніла лише на якийсь час. В другій половині 20-х

років у зв'язку з активним фінансуванням важкої індустрії була

порушена ринкова рівновага, почалася інфляція, що підірвало фінансово-

кредитну систему.

Усі ці факти наводять на думку, що все-таки НЕП був саме змушеною

мірою, до якої більшовиків змусили удатися надзвичайні обставини. Розвал

економіки вимагав вирішень, однак терор не міг вирішити проблеми, що стоять

перед радянською країною. Піти на повне зняття всіх обмежень на шляху

вільної ринкової економки більшовики не могли - це означало б занадто вже

явне відмовлення від власних позицій, а, у кінцевому рахунку - втрата

влади. Вільна ринкова економіка має на увазі і вільне суспільство - і тоді

кінець владі більшовиків. Однак і нічого не робити теж неможливо - країна

знаходилася на грані голодної смерті. Збереження влади - ось ціль, що

змусила Леніна переглянути свої підходи до побудови нового суспільства. Так

Ленін це і не ховав: "Ми ще повернемося до терору", - говорив він. Наступні

події переконують у правильності такого підходу. До терору дійсно

повернулися, і повернулися надовго і всерйоз. Адже наприкінці 1929 р.

Сталін оголосив про кінець Непу і перехід до політики “ліквідації

куркульства як класу”. Так, що може бути дійсно роки Непу були кращими

роками епохи правління більшовиків.

Список литературИ

1. Гаврилов Б.И. История России с древнейших времён до наших дней:

пособие для поступающих в ВУЗы.-М.: Новая Волна, 1999.-575с.

2. Данилов А.А. История России ХХ век: Учеб. кн. для 9 кл.

общеобразоват. учреждений/Л.Г.Косулина.-2-е изд.-М.: Просвещение,

1996.-366с.: карт.

3. Детская энциклопедия: для старшего и среднего возраста.-3-е изд.-М.:

Педагогика, 1978.-Т.9.-576с., ил.

4. Жарова Л.Н. История Отечества 1900-1940: Учеб. книга для старших

классов сред. учеб. заведений/И.А.Мишина.-СПб.:ИЧП «Хардфорд», 1996.-

336с.

5. Жукова Л.В. История. Ответы на вопросы. Устный экзамен, теория и

практика.-М.: 1 Федеративная Книготорговая Компания, 1999.-256с.

(Серия «Экзамен»)

6. История России. ХХ век/А.Н.Боханов, М.М.Горинов, В.П.Дмитриенко и

др.-М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999.-608с.: ил.

7. Карр.Э. История Советской России.-М.: Прогресс, 1990.-220c.

8. Краткий экономический словарь.-М.:Госполитиздат,1958.-391с.

9. Островский В.П. История России. Ххвек.11 кл.: Учеб. для

общеобразоват. учеб. заведений/А.И.Уткин.-4-е изд., перераб. и доп.-

М.: Дрофа, 1999.-480с.

10. Полнер Е.Д. История отечества ХХ век (1900-1940гг.). Часть

I/Т.Е.Полнер.-3-е изд., доп.-СПб., 1996.-191с.

11. Трифонов И.Я. Классы и классовая борьба в начале НЭПа (1921-1922).-

Л.,1964.-311с.

12. Чунтулов В.Т. Экономическая история СССР: Учебник для экономических

ВУЗов/Н.С.Кривцова, А.В.Чунтулова, В.А.Тюшев.-М.: Высшая школа,

1987.-368с.

13. Шишкин В.А., Власть, политика, экономика. Послереволюционная Россия

(1917—1928 гг.), СПБ, 1997;

14. Юровский Л.Н., Денежная политика Советской власти. 1917—1927.

Избранные статьи, М., 1996.

-----------------------

ПРИБУТКОВИЙ ПОДАТОК

ОСНОВНИЙ

ПРОГРЕСИВНИЙ

Страницы: 1, 2, 3