бесплатно рефераты
 
Главная | Карта сайта
бесплатно рефераты
РАЗДЕЛЫ

бесплатно рефераты
ПАРТНЕРЫ

бесплатно рефераты
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

бесплатно рефераты
ПОИСК
Введите фамилию автора:


История Украины

польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.

В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто

ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася,

гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В

переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право

українського народу на створення власної, незалежної від влади польського

короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської

Русі.

Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ

на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м.

Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці козаків,

але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б.

Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано

Зборівську мирну угоду.

Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у

кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність

козацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру,

поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однак

польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території.

Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницький

задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із

тим під час війни формується українська державність — переважно військового

гатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується

новий адміністративно-територіальний поділ.

Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала

рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який

видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував

зовнішньою політикою.

При гетьмані існував уряд — Генеральна канцелярія, що складалася з

генеральної старшини — генерального писаря, генерального судді,

генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого.

Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і була

поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і

гетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владу

здійснювали полковники й сотники, а у селах — старости.

Починає формуватися козацька, селянська і державна власність на землю.

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити

соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове

збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося

селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку

політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних селянських

заворушень, а з іншого — всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших

форм експлуатації кріпаків.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій

на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено

військово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансильванією, Росією,

Туреччиною, Швецією, Венецією.

Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р.

почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків

концентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася вирішальна битва

у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б.

Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків з

оточення. В цей час на територію України насуваються литовські війська під

орудою князя Радзивілла. Перевага залишається на боці поляків, і

Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р.

підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави

обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася

до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські

пани могли повернутися у свої маєтки.

Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського

народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася

на територію Російської держави.

Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у

травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва

закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець війни,

Білоцерківська угода втратила свою силу.

Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське

військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків

знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона припиняла воєнні дії

і дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях.

Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про

автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.

Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо

основний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти

реалізації ідеї державності України.

В цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньої

військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність

можна лише пройшовши попередній період протекторату когось із сусідів,

гетьман шукає сильну державу-покровителя. В якості найбільш реальних

розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти з останньою почалися ще у

1648 р., але через вичікувальну позицію Москви справа нічим певним не

закінчилась. Тоді ставка робиться на Оттоманську Порту, і вже на початку 50-

х років з нею підписується нова угода, згідно з якою вона бере Військо

Запорізьке під свій захист.

Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним формальний характер

підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська

спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла

більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна

релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що

істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що

давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати

Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке

«під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар

виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Для

підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує

війну проти Польщі.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під

протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей

Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії

був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися

республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі

з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася

незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати

дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини.

Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на

дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський

контроль над збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму

незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з

Москвою перемогти її та об'єднати українські землі в межах національної

держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову

залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.

Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила

політичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між

Річчю Посполитою та Кримським ханством. Поляки починають новий наступ на

Поділля і Волинь, але українсько-російські війська змушують їх відступити,

а потім захоплюють майже всю Західну Україну. Ідея возз'єднання українських

земель стає реальною. Але тут втрутився шведський король Карл Густав і

зажадав від Б. Хмельницького звільнити Галичину. На початку листопада 1655

р. гетьман знімає облогу Львова.

Того ж року Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається з

Річчю Посполитою і у травні оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р. між

Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир'я.

Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю

Швеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Україні

захист від татар і послабити політичний тиск Росії. Семигородський князь

Ракоці разом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу і

навіть захоплює Варшаву. Але незабаром Польща дістала підтримку від татар і

Австрії. Ракоці було скинуто з престолу, а Швеція вийшла з коаліції через

власну війну з Данією.

Військова катастрофа підірвала здоров'я Б. Хмельницького, і 6 серпня 1657

р. він помер.

Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатний

військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому,

що він зміг об'єднати різні верстви населення довкола великої справи

національного визволення, сформулював наріжні принципи національної

державної ідеї.

У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування

української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного

боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого

— зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії

України.

14. Гетьманщина після Переяславської Ради. Руїна

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом,

за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ

завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від

влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини

спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з

основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль

шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані

на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику.

Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає

мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському

королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та

полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає

громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його

учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16

вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське

князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта

федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського,

Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за

польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла

мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості

міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної

церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського

народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти

гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні

1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися

перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне

повстання — під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими

військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до

Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю.

Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659

р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали

статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись

обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи

сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська

православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення

правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за

територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю.

Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський

трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася

під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної

незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і

Україна фактично розділилася на дві частини — Правобережну під

протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає

переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині

лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького.

У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше

обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час

якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке

зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На

гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665— 1676 рр.).

Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він

проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське

перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У

складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися

Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі.

Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку,

Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької

старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими

полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були

пусткою.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із

Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких

військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній

Україні..

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у

1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється

військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним

гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко

повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і

водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні

зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли

брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина

козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка

з'явилися додаткові проблеми — нові претенденти на гетьманську булаву: Я.

Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко — ставленик Речі

Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію,

офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків

здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала

входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко

проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей

час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д.

Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р.

до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські

повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович

проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на

гетьмана Ю. Хмельницького (1677— 1681 рр.). Але його гетьманство

закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну

угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії,

Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між

Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з

яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а

до Речі Посполитої — Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь.

Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися

нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність.

Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна

боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичною

поразкою. Основними її причинами були:

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих

або групових інтересів над державними;

зародковий стан національної державної ідеї;

слабкість центральної влади;

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт

зумовило громадянську війну.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор — постійні агресії, скеровані на

ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст.

зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції

боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту,

розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

15. Україна в період гетьманування І.Мазепи

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і

культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а

росіяни — Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих

посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя

особливих привілеїв для себе.

26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа

обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою — Коломацькі

статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу

царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від

татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як

зазіхання на їхні привілеї). Разом із тим статті не дозволяли російським

воєводам втручатися в українські справи.

Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Окрім

цього, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької

старшини.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов,

зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його

сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд

для Києво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку

старшину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність.

Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію

козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і

на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони

на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман

був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І

проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але у 1700

р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за

вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода,

згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до

Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.

Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На

Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С.

Палія і А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, але

допомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним планам, оскільки

Польща була фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. В 1704 р. за

наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя.

Повстанці сприйняли це як допомогу з боку Росії, але гетьман у своєму

універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у

наведенні порядку в країні. Проте повстанці не припинили опору, і тільки

арешт Палія та захоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають

йому край. Мазепа затвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків,

роздав землі козацькій старшині.

Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців

гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — Санкт-

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17


бесплатно рефераты
НОВОСТИ бесплатно рефераты
бесплатно рефераты
ВХОД бесплатно рефераты
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

бесплатно рефераты    
бесплатно рефераты
ТЕГИ бесплатно рефераты

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.