Запорізька Січ у 18 столітті

У 1738-39 р. — 18.000 козаків і 4.000 запорожців беруть участь у

переможному Молдавському поході Миниха, що вирішив долю війни і назавжди

виключили можливість татарсько-турецьких набігів, від яких сторіччями

страждала Україна.

Недешево обійшлася ця перемога і всієї Росії й особливо Росії Мал-

Україні. Крім великих втрат убиту і пораненими, головну вагу постачання

виючої армії продовольством, як найближчий тил, несла Україна, де в цей час

до того ж усі було тероризовано биронщиною. Починаючи від Генеральної

старшини і кінчаючи останнім козаком або селянином усіх могли бути в будь-

яку хвилину арештовані і піддані катуванню по будь-якому бездоказовому

доносі.

Тільки після смерті імператриці Ганни Йоанівни (1740 р.) і падіння

Бирона усі зітхнули полегшено, особливо, коли Шаховського перемінив

англієць ген. лейт. Кейт, людина справедлива, що залишила в населення кращі

про себе спогади.

Розділ 3. Нова Січ.

3.1 Організація Січі.

В адміністративно-територіальному відношенні весь район Війська

Запорізького, був розділений на “паланки” (області); спочатку них було 5, а

згодом — 8.

Центром “паланки” була слобода — місцеперебування всього

адміністративно-військового апарата: полковник, писар, його помічник —

“подписарий” і отаман “паланки”.

Цей апарат зосереджував у собі усю владу: адміністративну, судову,

фінансову, військову.

Завдяки напливу переселенців з півночі, незабаром у слободах, крім

козаків, з’являються і селяни-”посполиті”, що у “паланках” були

організовані в “громади” і мали, за прикладом козаків, свого отамана. Усі

посади — виборні, а вибори вироблялися щорічно (1 січня) на козацьких

радах, причому право участі у виборах на “посполитих” не поширювалося. Вони

вибирали тільки свого отамана. Перехід же з “посполитих” у козаки і назад,

був вільним, як на Гетьманщині в перші десятиліття після возз’єднання.

В іншому, вся організація влади на території Січі, була копією

організації Лівобережжя.

Адміністративним і військовим центром була Січ, що складалася з

міцності і передмістя. У міцності, навколо площі, на якій збиралася рада,

крім церкви, військової канцелярії, пушкарні, складів, майстерень,

старшинських будинків і школи, знаходилося 38 “куренів,” — довгих

бревенчатих будівель-казарм. У передмістя — крамниці, шинки, частки

майстерні. Кожен бажаючий стати запорожцем, повинний був з’явитися

курінному отаманові, що його запитував, чи вірить він у Бога і чи

православну віру? Після позитивної відповіді і хресного знамення, це

підтверджуючого, його заносили в кошовий “компут” — список. Звичайно при

цьому мінялося прізвище, тому що і для Січі, і для тих, хто приходив не

було бажано, щоб була відома його біографія і справжнє прізвище.

На цьому усі формальності закінчувалися і людина ставав формально

рівноправним січовиком. Йому дозволялося або залишитися в курені і нести

гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, або знайти

заняття в кожній з “паланок” по власному виборі, будучи в Січ тільки для

відбування “черги”, до чого були зобов’язані всі козаки.

Вища військова або “кошова” старшина складалася з: отамана, судді,

писаря й осавула. Кожен курінь мав свого отамана, а також свою “курінну”

старшину.

3.2 Соціальна структура

Формально всі козаки були рівноправні, але, у дійсності, ця

рівноправність була тільки на папері і на словах. Соціальні розшарування і

створення груп багатих запорожців, фактично, усю владу віддали в руки цих

“знатних” або “старих” козаків, що, користуючись своїм багатством і

впливом, вершили на радах усі справи.

Твердо укорінений міф, що представляє Січ, як безкласове братерство,

знаходиться в повному протиріччі з історичною правдою.

Якщо, для першого періоду існування Січі, це ще і можна прийняти, та й

то з великими застереженнями, то збережені численні документи з епохи Нової

Січі (1734 - 1775р.) незаперечно і категорично спростовують цей,

сентиментально-ідилічний міф.

На територіях, підвладних Січі, населення яких у 60-х р. 18 ст,

доходило до 100.000, як в усім світі в ті часи, минулого і бідні, і багаті,

були соціальні протиріччя інтересів окремих груп населення, було прагнення

багатих груп використовувати владу у своїх, корисливих інтересах і протидія

груп бідних цим прагненням. І ніякого ні соціального, ні політичного

“братерства”, про яке, так часто говорять і дореволюційні історики і

сепаратистична “історична школа”, у дійсності, не було.

Навпаки, байстрюки попадали в Січі в надзвичайно важке положення,

нерідко більш важке чим було там, відкіля вони бігли. Якщо вони вирішували

залишитися в курені, то повинні були жити в казармах, нести важку

гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, не одержуючи за

це ніякої винагороди, крім більш ніж убогої їжі, що складалася, у

головному, з — “саламахи”, що “варилася густо з житнього борошна на квасі

або рибній юшці”, як описує очевидець С. Мишецький. Все інше додавалося на

“власні гроші”, добути які було не легко. Гроші добувалися тільки в

результаті походів і зв’язаних з ними грабежів або шляхом наймання за гроші

до заможних козаків і старшини, що, на правах власності, володіли хуторами-

зимовниками, нерідко декількома.

Як видно з численних документів, що зберігаються в “Центральному

Державному Історичному Архіві” Укр. РСР., були зимовники з табунами в

стільник коней і рогатої худоби, тисячами овець і великою, власною

запашкою, що давала тисячі пудів зерна. Обслуговувалися вони “молодиками”

або “найманцями”, число яких, на деяких зимовниках доходило до 30.

Заробітна плата була мінімальною: від 2 р. 50 коп. до 5 карбованців у

рік на хазяйських кормах. (Кінь у той час коштував 10-20 карбованців, віл

або корова 5-8 руб.; сорочка 40 коп., чоботи — 50 коп. — 1 карбованець.)

Крім платних працівників, на зимовниках було чимало працівників “без

наймання” — так називалися працівники без грошей, тільки за дах і їжу,

переважно, слабосильні, старі, підлітки. З численних, збережених “описів”

зимовников, видно, що таких було до 7 % загального числа робітників

зимовников.

Заробити можна було також на рибних промислах і в “чумацьких” обозах.

Як перші, так і другі, зовсім не були артілями рівноправних учасників, як

це затверджують багато істориків. Збережені “розрахунки” незаперечно

доводять, що серед чумаків минулого і власники десятків пара возів з

найманими “молодиками” і чумака-одинака з однієї — двома волячими

запряганнями. Таке ж змішання було і на рибних промислах, де поряд із

власниками мереж (невід коштував тоді до 100 карбованців) працювали за

гроші і “найманці” або, дуже часто, “з половини” тобто половина всього

улову йшла власникові мереж, а друга половина поділялася між робітниками,

що у цьому випадку, не одержували ніякої грошової плати.

Положення, в якому жили ті від продажу своєї праці було не легке, але

вони мали волю і могли вільно змінювати роботодавця, чого тоді вже не було

в іншій Росії, у тому числі і на Гетьманщині і Слободщині. Були також

формально нічим не обмежені можливості вибитися в більш заможні групи, бути

обраними в старшини, організувати свій зимовник або яке інше власне

підприємство.

І це залучало всі нових і нових утікачів з півночі, а нерідко і

дезертирів з армії. Зберігся документ про прибуття в Січ у 1735 р. п’яти

солдатів Ревельського драгун полку, на конях і з озброєнням. Січ їх

проковтнула і “не знайшла”, коли цього зажадав російський уряд. “Не

знаходила” вона і численних кріпаків, повернення яких вимагало російський

уряд.

3.3 Бунти “сіроми”

До половини 18 століття соціальні протиріччя в цьому, за твердженням

сепаратистів, “рівноправному братерстві” настільки загострилися, що справа

дійшла до бунта. 1-го січня 1749 р. при виборі посадових осіб “сірома”

(бідняки) вигнали із Січі заможних козаків, що розбіглися по своїм

зимовникам, і вибрали свою старшину, з бідняків, з І. Водолагою на чолі.

Осавулом, за свідченням секунд-майора, що робив розслідування, Никифорова,

був обраний козак “що не мав на собі одягу”. Бунт був незабаром

утихомирений і засівша в Січі “сірома (бідняки) капітулювали.

Набагато більші розміри мав бунт у 1768 р., під час якого “сірома”

кілька днів була паном положення і розграбувала будинки і майно старшини і

заможних козаків, що бігли за допомогою в “паланки” і до росіян, сусіднім

із Запорожжям, гарнізонам. Сам кошовий отаман, як він описує у своєму

показанні, врятувався тільки завдяки тому, що сховався на горищі і біг

через діру в даху.

Козаками з “паланок” і старшиною цей бунт був подавлений, а його

призвідники жорстоко покарані. Послані для утихомирення Київським ген.

губернатором Румянцевим 4 полки, не знадобилися. В архівах збереглися

“описи” розграбованого майна, подані постраждалим старшиною і козаками.

“Опис” одного з вищих старшин займає кілька сторінок перерахуванням

розграбованого, наприклад, 12 пар чобіт нових, шкіряних, 11 пар чобіт

сап’янових, три шуби, срібний посуд, 600 ліктів полотнини, 300 ліктів

сукна, 20 пудів рису, 10 пудів маслин, 4 пуди фініків, 2 бочки горілки і

т.д.

“Опис”, що займав “заможнього” козака, значно скромніше: одна шуба,

два кожухи, 4 каптани, різна зброя і готівкою (які не устиг віднести) 2.500

руб великою монетою, 75 червінців і 12 руб. 88 коп. мідною монетою. Сума

величезна по того часу.

Крім цих двох бунтів чимало було і більш дрібних бунтів у “паланках” і

слободах, про що збереглася безліч документів. Наприклад: у Калміуській

“паланці” у 1754 р., у Великому Лузі в 1764 р., у Кодакі в 1761 р. і в

багатьох інших місцях.

Те, що бунти були — факт незаперечний. Те, що це були бунти “сіроми”

проти старшини і “знатних”, “старих” козаків доводять збережені документи.

Як же погодити ці факти з версією українських істориків про Запорожжя, як

про “рівноправне братерство”?

Ясно, що погодити їхн неможливо, а потрібно визнати, що все написане

про “аскетизм”, “братерстві” і “рівноправності”, що ніби-то панували в

Запорізькій Січі, треба віднести в розряд вимислів або міфів.

Не виключено, що на зорі Січі, коли там оселилася невелика група

ідейних борців, месників за зганьблену віру і національне достоїнство,

оточена ворогами і безперестану з ними воююча, щось подібне і було. Але, з

ростом Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною безпекою життя і

соціальним розшаруванням складу Війська Запорізького — усе це, якщо і було,

те відійшло в область переказів.

Розповіді ж деяких істориків про життя запорожців звучать просто як

поетичний вимисел-плід сентиментально-ідеалістичних настроїв авторів і,

досить далекі від дійсності. Так, наприклад, у своїй “Історії Запорізьких

козаків” (т. 1. стор. 291), історик 19-го століття, Еварницький, так описує

життя в куренях; “ввійшовши в курінь козаки знаходили страви вже налитими в

“ваганки” або невеликі дерев’яні корита і розставлені по краях столу, а

біля “ваганків” різні иапитки-горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у

великих дерев’яних “кановках”. При цьому чарки запорожців, за словами

Еварницького, були такі, “що і собака не перескочить”....

А, про життя в зимовниках, Еварницький пише так: “велику частину

продукції власник зимовника, із властивого йому почуття товариства,

відправляв у Січ, на потреби січових козаків і лише незначну частку залишав

собі. Усіх, проїжджаючих людей, хазяїн зимовника, запрошував сідати і

пропонував різні частування — напої і страви. Погулявши весело і досить

кілька днів, гості дякували ласкавого хазяїна за частування, хлопці

подавали їм нагодованих коней, і січовики, підхопившись на коней, неслися

від зимовника”. (Історія Запорожжя. ч. 1, стор. 295).

Таку ідилічну картину життя запорожців малює Еварницький, не вважаючи

потрібним навіть спробувати довести її реальність. Інший історик 19-го

століття, А. Скальковський, що написав об’ємисту працю про “Нову Січ”, хоча

і згадує про бунти, але не поглиблюється в дослідження причин, них що

викликали. Сепаратистична, “історична школа” також, делікатно, обходить

мовчанням наявність гострих, соціальних протирічь у Запорожжя, а бунти

приписує відсталості і консерватизмові мас, що трималися сліпо колишніх

звичаїв Старої Січі (чому вони до них прагнули, тепер ми знаємо).

У результаті, у самого широкого кола читачів зі словом — “Запорізька

Січ”, зв’язана її картина, дана Еварницьким.

Але, зовсім іншу картину дають незліченні документи, що збереглися в

архівах. “Описи” майна старшини і заможних козаків; записки про заробітну

плату “молодиків” і “найманців”; скарги курінних отаманів на напівголодний

пайок у куренях; заборони заможним козакам відправляти замість себе на

війну “найманців”, так до того ж і погано озброєних і постачених; скарга на

надмірні побори за користування мостами, перевозами і млинами — усе це

незаперечно свідчить, що соціальні взаємини в Запоріжжі, у 18 столітті,

мало відрізнялися від таких у, що вже стали або швидко робилися

кріпосницькими Гетьманщині і Слободщині. Не було тільки формального

покріпачення і більше було можливостей для особистого висуванства.

Ці обставини залучали з півночі всі нових і нових утікачів, з якими

безуспішно боровся російський уряд. Безуспішно тому, що Січ їх не хотіла

видавати. І, не з яких або ідеалістичних спонукань, як затверджують

сепаратисти, а з простої причини, що в інтересах старшини і заможних

козаків було мати постійний приплив, як дешевої робочої сили, так і

можливих заступників при вимозі явки для несення військової служби. Це

останнє (заступництво) прийняло хронічний характер і усю вагу участі у

війнах перекладало на бідняків. Російський уряд також звернув увагу на це

явище і боровся з ним, як по мотивах справедливості, так і тому, що козак,

посилаючи замість себе “найманця”, норовив дати йому і коня і зброю гіршу.

3.4 Участь у війнах

Тут, доречно буде згадати, що начальники російської армії, у рядах

якої воювали запорожці у війнах 1736-1739 і 1768-1774 р., були незвичайно

високої думки про бойові якості запорожців і вважали для себе честю бути

зарахованими в списки Війська Запорізького. У справах Коша Запорізького

збереглося кілька десятків копій “атестатів”, виданих різним особам про

зарахування їх у списки Війська. Один з них, — на ім’я підполковника М. И.

Кутузова, майбутнього головнокомандуючого у Вітчизняній війні. Атестат цей

говорить: “По його, підполковника Михайла Ілларіоновича Кутузова бажанню,

війська Запорізького низового, у курінь Криловський прийняти і для

повсякчасного його при сем війську вирахування в компути військові вписати,

а для вірності в тім і цей атестат йому, № 127, при підписі нашої і

воскової печатки видати повеліли. З Коша 1773 року січня 30 дня”.

По всій Росії, з одного боку, поширювалося й укоренялася думка про

надзвичайну відвагу Запорожців (що відповідає дійсності), з іншого боку,

помилкова думка про безкласовий, рівноправний характер запорізького

товариства.

І, тільки останнім часом, завдяки дослідженням соціальної структури

Запорожжя на підставі вивчення численних справжніх документів тієї епохи,

створилася справжня, реальна картина того, що представляло собою Запорожжя

18-го століття.

Картина досить далека від описів і Еварницького і Скальковського і

всієї сепаратистичної “історичної школи”.

Не аскетичним, лицарським рівноправним братерством борців за правду

було Запорожжя 18-го століття, а вкрапленої в територію Росії великою

областю зі своєрідним побутовим укладом, гострими соціальними

розшаруваннями і протиріччями і, підпорядкуванням розпорядженням

центральної влади тільки остільки, оскільки ці розпорядження подобалися.

До цього часу (половина 18-го століття) віковічні вороги запорожців —

татари, турки і католики-поляки, у результаті перемог Російської Імперії,

були настільки ослаблені, що не могли і мислити про які-небудь агресії, а

думали тільки про збереження колишніх територій, що, крок за кроком,

неухильно попадали в підпорядкування Росії.

3.5 Утрата значення Січі. Заселення земель

Бувши раніше центром і оплотом боротьби проти цих, інколи могутніх,

ворогів, Січ утратила своє і військове, і національне, і політичне

значення.

Найбагатші землі на південь, південний захід і південний схід від

областей, що запорожці вважали своїми, увійшли до складу Росії і почали

швидко заселятися, переважно, вихідцями з Лівобережжя і Слободщини,

родинами запорожців, а також вихідцями з Великоросії і сербами, що

рятувалися від турецьких звірств, греками і болгарами. Серби переселилися

великими групами (у 1732 і 1751-2 р.), оселилися всі разом і були

організовані по військовому: у полки і роти, як кінні (гусарські), так і

піші.

Наприкінці 18-го століття, тут (у північній Таврії) оселилося чимало

німців, що створили свої села, що називалися “колоніями”. Так створилося

етнічно різноманітне населення Новоросії.

Запорожцям фактично не було чого робити, а по-воєнному організована,

нікому не підкорена, Січ, стала не тільки не потрібною, але і небезпечною.

З одного боку, Січ була надійним притулком для неспокійного елемента,

що біг туди від часу кріпосницького ладу, що стабілізувався до того,

Лівобережжя і Слободщини, до чого російський уряд не міг бути байдужим.

З іншого боку, запорожці всіляко перешкоджали заселенню порожніх

земель, вважаючи їх “своїми” і, нерідко, зі зброєю в руках, виганяли нових

поселенців і руйнували їхні села, що порушувало плани уряду.

З третьої сторони, нарешті, свавілля запорожців і прояв ними своєї

власної ініціативи, приводили до постійних непорозумінь з Польщею і

Туреччиною.

Запорожці не тільки приймали до себе втікачів із Правобережжя, тобто

польських підданих, але й активно брали участь в опорі, що населення

Правобережжя робило польсько-католицької агресії. Загальновідома,

наприклад, активна, якщо не керівна, роль запорожців у “Коліївщині” —

повстанні 1768 р. — і “Уманській різанині”. Зрозуміло, Польща протестувала,

а Росія змушена була вживати репресивних заходів проти запорожців, що тоді

вважалися її підданими.

Крім Польщі, надлишок своєї енергії, не зайнятої ніякою працею, у

пошуках військового прибутку, запорожці направляли і проти турків, майже

безперервна роблячи набіги на її територію, усупереч прямим заборонам

російського уряду, що знаходився у зв’язках з Туреччиною, Як відомо,

безпосереднім приводом для виникнення війни Росії з Туреччиною в 1768 р.,

був напад і розгарбування запорожцями міста Голти.

Значно змінився, у 18 столітті, і склад Січі, яка була в 17 столітті

“школою лицарства” і центром національно-визвольної боротьби, куди прагнула

і молодь кращих прізвищ і непохитних ідейних борців за народ зі старшого

покоління. Молодь вищих класів і культурного шару Правобережжя була

ополячена і покатоличена, а молодь Лівобережжя і Слободщини швидко входила

в загальноросійське життя і створювала кар’єру в рядах загальноросійської

армії й адміністрації.

Мети, до яких прагнуло населення України-Русі в епоху визвольної

боротьби за звільнення від польсько-турецько-татарської агресії, минулого,

в основному, досягнуті, а тому й у старшого покоління не було причин

прагнути в Запорізьку Січ, як це було раніш.

Поповнення в Січ тепер йшло, головним чином, за рахунок байстрюків від

фортечного режиму й усе менше і менше ставало серед запорожців людей,

здатних зайняти командні посади. Сильно упала колись залізна дисципліна.

Окремі загони запорожців (“ватаги”) часто діяли на свій ризик і страх, не

тільки без схвалення Кошового отамана, у всупереч його прямій забороні.

“Ватаги” ці проникали на турецьку територію або турецькі-турецьке-турецький-

польсько-турецьку (південне Правобережжя), грабували і викликали неприємні

для російського уряду пояснення.

Правда, під час тривалих воєн з Туреччиною, що вела Росія в третій

чверті 18-го століття, запорожці незмінно приймали в них участь, діючи або

в складі регулярної армії або, як партизани; але, у мирні періоди,

російський уряд, крім неприємностей від них нічого не мало.

3.6 Ліквідація Січі

Тому поступово дозріло рішення Запорізьку Січ ліквідувати, що і було

приведено у виконання.

5 червня 1774 р. російські війська, повертаючи після переможної війни

з Туреччиною, оточили Січ і висунули вимогу розселитися і, або служити в

армії, у так званих “пикинерських” полках, або вибрати собі професію, і

стати хліборобами або ремісниками-міщанами. Після недовгої наради запорожці

скорилися, здали зброю і січову скарбницю, а зміцнену Січі минулого, через

непотрібність було зруйновано.

Так закінчила своє, більш ніж 200-літнє існування Запорізька Січ, що

зіграла, у свій час, величезну роль у боротьбі України-Русі з польською і

татарсько-турецькою агресією.

Частина запорожців утворила два “пикинерських” полки, що ввійшли до

складу російської армії, частина розселилася і зайнялася мирною працею, а

частина (яким було не по душі ні перше, ні друге заняття) невеликими

групами, під видом відходу на рибні промисли, пробралася на турецьку

територію і заснувала, біля Очакова, нову Січ. По російських джерелах, цих

нових січовиків було біля 4.000, по сепаратистичним твердженнях — до 7.000.

(Знаючи соціальну структуру Запорожжя, треба думати, що ці що пішли, в

основному, були “сірома” (бідняки), не зв’язані ніяким майном.

Довідавшись про це, Російський уряд, виселив на північ і заточив в

монастирі колишніх вождів запорожців: кошового Кальнишевського, суддю

Головатого і писарі Глобу, тому що не був в них упевнений і побоювався, що

й інші запорожці підуть за зниклими в Туреччину. Кальнишевський довго

знаходився в Соловецькому монастирі і вмер там у 1803 р., 112 років від

роду. У посиланні, у північних монастирях, закінчили свої дні і Глоба і

Головатий.

Причина посилання цих вождів Запорожжя дотепер залишається

незрозумілою і, можливо, це було помилкою уряду. Важко припустити, щоб,

особисто дуже багаті люди: Кальнишевський, Головатий і Глоба, могли

зважитися на відхід у Туреччину, причому б вони утрачали усе своє майно.

Від Туреччини ж Росія зажадала повернути запорожців, але ні турки, ні

запорожці на це не погоджувалися. Тоді Туреччина, не бажаючи мати цей

неспокійний елемент поблизу російської границі, уступаючи бажанням Росії,

наказала їм перебратися на устя Дунаю, визнала їхній офіційно своїми

підданими (1778 р.) і дозволила заснувати Січ і жити і промишляти вільно, а

за це служити султанові “піше і конно”.

Розпорядженням султана запорожці не були задоволені і серед них

почалося шумування. Одна частина рушила в Росію і вступила в знову

сформоване в 1783 р. “Чорноморське козаче військо”, що, з доручення

Потьомкіна, очолили колишні запорізькі старшини: Антон Головатий, Захар

(Харько) Чепига й інші, і зібрали близько 17.000 козаків.

Згодом ця військо, що особливо відрізнилося у війні Росії з Туреччиною

в 1793 р. було переселено на устя Кубані і поклало початок Кубанському

козачому війську, що існувало до революції 1917 р.

Друга частина, одержавши дозвіл Австрійського Імператора, переселилася

в Австро-Угорщину й осіла на нижньому плині ріки Тісси. Ця група (яка, за

словами Грушевського, складалася з 8.000) затрималася в Австрії не довго і

незабаром розсипалася і розбрелася. Одні повернулися в Росію, інші

направилися в, призначені султаном, для поселення місця за Дунаєм.

3.7 “Задунайська Січ”

Третя частина виконуючи веління султана, переселилася в гирла Дунаю і

біля міста Дунайця заснувала Січ, вигнавши донських козаків, що жили там,

“некрасовців”, що, у свій час, не бажаючи підкоритися урядові, бігли з

Росії.

“Задунайська Січ” проіснувала до 1828 р. Жилося, козакам там, за

словами Грушевського, добре, тільки “мучила совість запорожців, що

приходиться допомагати бусурманам воювати проти християн”. Тому “Січ

Задунайська” поступово танула, завдяки відходові великих або менших “ватаг”

у Росію де них приймали, як своїх.

З огляду на ці настрої запорожців, тодішній Кошовий, Осип Гладкий,

коли в 1828 р. почалася війна з Туреччиною, вирішив повернутися з військами

на Родіну.

Висновок

Після ж війни, з колишніх козаків “Задунайської Січі” було сформовано

“Азовське козаче військо” і оселене між Маріуполем і Бердянськом, де і

проіснувало до 1860 р. коли було переселено на Кубань і влилося в Кубанське

козаче військо.

У відповідь на перехід Гладкого з військом на російську сторону, турки

знищили Задунайську Січ, скасувавши військо і жорстоко розправилися з не

пішли з Гладким козаками.

Цією розправою турків із залишками запорожців у 1829 р. і переселенням

козаків, що пішли в Росію, на вільне життя на Кубань у 1860 р., історія, що

стала анахронізмом, Запорізької Січі і її залишків закінчується.

Як видно з усього сказаного, ліквідація Січі була історичною

необхідністю і логічним висновком зі сформованої політичної обстановки.

Зовсім природно, що зі зникненням тих небезпек, для боротьби з якими була

створена Січ, повинна була зникнути і сама Січ.

І, точно так, як повівся із Січчю російський уряд, повівся б і всякий

інший на його місці, у тому числі й уряд Самостійної України. Поки Січ була

поза переділами Держави або на його рубежах і борола з зовнішніми ворогами,

ще можна, а, можливо, і потрібно було терпіти цього, мінливого

напівсоюзника, напівпідданого. Але, коли Січ виявилася усередині державної

території, не маючи навіть зовнішніх границь з ворогами, терпіти далі цю

своєрідню “державу в державі”, не було ніякої потреби.

Розуміють це все, звичайно, і сепаратистичні історики, але пояснюють

події по своєму, тому що усією своєю “історичною наукою” вони прагнуть, не

до встановлення істини, а до створення бази російсько-української ворожнечі

й обґрунтування сепаратизму.

Тому, і ліквідацію Січі вони представляють, не як історичну

необхідність, а як акт росіянців (великоросійської) агресії.

Грушевський “не розуміє” причин ліквідації Січі і бачить “протиріччя”

мотивів, якими порозумівалася ця ліквідація. За його словами („Ілюстрована

Історія України, стор. 463), з одного боку, запорожцям ставилося в провину

небажання прилучити до сільсько-хазяйської культури родючі степи, що,

завдяки цьому, пустували; з інший, ніби-то, вони обвинувачувалися, саме, у

культивуванні цих степів і створення свого сільського господарства, чим, за

словами Грушевського “розривали свою залежність від російської держави,

тому що могли прокормитися власним господарством і бути незалежним”. Про

справжні ж причини, що зробили ліквідацію Січі неминучою (про них сказано

вище), Грушевський, узагалі не згадує, по тій простій причині, що цим би

був розбитий один із пропагандних міфів про “руйнування Січі, — акті

російської агресії.”

В описі подальшої долі запорожців після ліквідації Січі,

сепаратистичні “історики , уже не обмежуються тільки натяками й

умовчаннями, а прибігають до зовсім очевидного перекручення фактів і даних,

не вважаючи навіть з арифметикою.

Так, на стор. 464, своєї “Ілюстрованої Історії України” (Київ, 1917

р.) Грушевський, описуючи ліквідацію Січі, говорить: “переважну більшість

запорожців не хотіла робитися гречкосіями і вирішила піти тим же шляхом, як

після першого руйнування Січі — під турком жити”. На наступній сторінці,

він, це “більшість” визначає в 7.000 чіл. Отже, що залишилася меншість було

менш 7.000.

Ще сторінкою далі (466), описуючи розкол цього 7.000-го “більшості” і

відходів частини його в Австрію, Грушевський говорить: “вісім тисяч

запорожців перейшло туди”. А, ще одною сторінкою далі, той же Грушевський

повідомляє, що з запорожців, що залишилися в Росії, було сформовано

“Чорноморське козаче військо “чисельністю в 17.000”. Не потрібно прибігати

до олівця, щоб упевнитися в ступені достовірності фактів і даних,

приведених сепаратитичною “історичною наукою”.

В описі ж подій не зв’язаних з цифрами, “наука” ця оперує ще вільніше

і підносить невимогливому читачеві “бажане за минуле”. Усе-таки факти, що

спростовують це “бажане” — попросту замовчуються.

Так, наприклад, повідомляючи про факт повернення в 1828 р.

Задунайських козаків у Росію (зовсім замовчати його не можна), Грушевський

говорить, що кошовий Осип Гладкий перевів них на російську сторону

“обманом”, що виходить, що козаки йти до росіянином не хотіли. Про, тім же

загальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій історії війни 1828-29

р. з Туреччиною), що ці “обмануті козаки” усю війну доблесно боролися в

складі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Тому що

згадуванням, спростовувалося б твердження про “обман”.

Про подальшу долю цих “обманутих” козаків, Грушевський говорить, що з

них було сформовано “Азовське козаче військо”, але про те, що це було

зроблено “у воздаяние за їхню доблесну участь у війні 1828 р.”, звичайно,

теж ні слова.

Вищевикладене сепаратистичне висвітлення питання ліквідації Січі

приводиться в інтересах читача, що бажає знати історичну правду, а не

залишатися в омані, у результаті, сепаратистично-шовіністичної пропаганди,

убраної у форму “історичної науки”, що так тісно переплітається з

пропагандою, що не легко установити, де кінчається наука, а де починається

пропаганда. Це переплетення пропаганди з наукою, на жаль, є характерним для

всіх “Історій України”, авторами яких є шовіністи-сепаратисти. Веде ж воно,

завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Тому

великим досягненням в області історичної науки і встановлення історичної

правди про Запорожжя, треба визнати капітальний, рясно документований, куп

В. Голобуцького “Запорізьке козацтво” (1957 р.), присвячений, головним

чином, соціальній структурі і взаєминам Запорожжя.

Незліченні документи, що приводяться Голобуцьким, незаперечно,

розбивають міф про “безкласове, рівноправне братерство” запорожців і є

незаперечними даними для складання точної картини існуючих між запорожцями

взаєминами.

Використана література

1. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні.— К., 1991.

2. Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе.—

М., 1847.

3. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России.— К., 1993.

4. Маркевич H. А. История Малороссии.— М., 1842.

5. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995.

6. Дорошенко Д. /. Нарис історії України.— Львів, 1991.

7. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво.- К., 1994.

8. Зілинський О. Духовна генеза першого українського відродження

//Європейське Відродження та українська література ХІV-ХVIII ст. – К.:

Наук.думка, 1993.

9. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: В трьох томах /Пер. з

рос. І.І.Сварника. – Львів: Світ, 1991.

10. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994.

11. Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХУІ ст. в Україні. – Чернігів:

товариство “Сіверська думка”, 1996.

Страницы: 1, 2